Тримаю у руках «Літопис родоводу». Задум створити його виник рівно 30 років тому – у 1995-му. Тоді, на першому курсі філологічного факультету Вінницького педінституту, ми вивчали дисципліну «Українське народознавство», а викладала її доцент Лідія Семенівна Мельничук. Саме вона й запропонувала створити генеалогічне дерево, а мене надихнула на більше – на підготовку цілого альбому про історію моєї сім’ї.
Так і з’явилося художньо-наукове дослідження роду по батьковій лінії. Єдиним тодішнім джерелом була моя бабуся Ганна Устимівна (1922 р.н.), документи зі старої шафи, замкненої ключиком, та фотографії, бережливо зібрані в коробку з-під солодощів.
Лідія Семенівна поставила найвищу оцінку за цю роботу й щиро побажала продовжити пошуки вже й по материнській лінії, заглибившись в архівні матеріали. І хоч руки до цього не доходили довгі десятиліття, доля все ж усміхнулася: нещодавно моя випускниця Світлана Столбюк випадково натрапила у Житомирському державному архіві на метричні книги Старокостянтинівського повіту. У документах за 1913 рік знайшов стільки відомостей про своїх предків, про яких ніколи не чув навіть у родинних переказах…
Попереду – ще багато роботи. Але документ знайдено, а значить – буде вивчений до останнього рядка. І давнє побажання Лідії Семенівни неодмінно здійсниться.
Є ще один спогад, у якому виринає світла постать Лідії Семенівни – моя любов до народної пісні. На заняттях вона так захоплено розповідала про багатющу українську спадщину, про пісні, що супроводжують людину все життя, про подільських збирачів фольклору – Гната Танцюру, Євдоху Зуїху, Настю Присяжнюк, – що в мені самому прокинулося бажання зберегти мелодії рідного краю.
Цього року пішла з життя остання учасниця ансамблю. Але голос жінок не змовкне. Бо ще в ті далекі 90-ті мені вдалося записати десятки пісень у їхньому виконанні, а згодом видати книжечку «Недоспівана пісня хорланки», яка нині є в кожній бібліотеці Вінниччини та Хмельниччини. Так здійснилася ще одна мрія, натхненна Лідією Семенівною.
Вона легко відновлювала у пам’яті найтонші нюанси святкувань у різних куточках Вінниччини – від Різдва до Покрови. Наспівувала веснянки, гаївки, колискові, весільні пісні… Я часто дивувався, скільки багатств може вмістити людська пам'ять. А Лідія Семенівна могла розповідати годинами – бо жила цим. Бо любила рідну землю, культуру, людей.
Та водночас – світло на душі від думки, що заснований нею Народознавчий центр, нині Навчально-наукова лабораторія з етнології Поділля, продовжує жити. Завдяки наполегливості народознавиці, етнолога, історика, писанкарки Тетяни Пірус справа Лідії Семенівни триває.
Сьогодні з глибокою вдячністю згадую велику Людину, яка зробила все, щоб не вмерла наша дума, наша пісня – душа України. Щоб традиції відроджувалися, а називатися українцем було гідно, престижно і щиро.
Вічна пам’ять Лідії Семенівні Мельничук. Здоров’я тим, хто продовжує її шлях. Хай буде мирне небо над Україною, і хай якнайшвидше прийде наша Перемога.
Віталій Гандзюк, кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент, декан факультету філології й журналістики імені Михайла Стельмаха Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського