Книга Олексія Роготченка «Шістдесят тоталітарних років: зображальне мистецтво України» є не лише мистецтвознавчим дослідженням, а й своєрідним документом пам’яті. Її актуальність визначається безпосереднім зв’язком осмислюваного минулого із сучасністю. Автор розглядає радянську культурну політику як один із чинників формування суспільних процесів, наслідки яких відчуваються й сьогодні. Центральне питання книги – яким чином розвинене й різноманітне українське мистецьке середовище було трансформоване в уніфіковану систему, де художня творчість підпорядковувалася ідеологічним вимогам, і водночас чому тоталітарному контролю не вдалося остаточно знищити індивідуальний творчий голос.
У книзі відтворено атмосферу 1910–1920-х років, розвиток Української академії мистецтва, діяльність Михайла Бойчука, Георгія Нарбута, братів Кричевських, Олександри Екстер, Олексія Шовкуненка та інших митців. Особливу увагу приділено міжнародним зв’язкам українського мистецтва, зокрема участі українських художників у Венеційських бієнале. На цьому тлі особливо виразно постає трагедія знищення мистецьких шкіл у 1930-х роках.
Однією з центральних тем є доля бойчукізму. Автор показує його як самобутнє явище, зорієнтоване на синтез візантійської, ренесансної та народної мистецьких традицій. Архівні документи дають змогу простежити не лише механізми репресій, а й роль внутрішніх конфліктів мистецького середовища.
Особливу увагу О. Роготченко приділяє соцреалізму як механізму ідеологічного контролю. Його розглянуто не лише як художній метод, а як систему, що формувала дозволені образи, теми й моделі поведінки митця. Автор показує, що страх, цензура, репресії, система замовлень, художні ради, премії, майстерні та житло поступово створювали умови, за яких художник мав обмежений вибір між пристосуванням і відкритим протистоянням системі.
Водночас автор уникає однозначного засудження митців, які працювали в умовах тоталітаризму. Він намагається розкрити складність їхнього морального вибору, показуючи, що межа між конформізмом, компромісом і внутрішньою незгодою часто була нечіткою. Такий підхід надає дослідженню не лише мистецтвознавчого, а й гуманістичного виміру.
Важливою перевагою книги є ґрунтовна джерельна база. Автор активно використовує архівні документи, листи, службові матеріали, свідчення очевидців та інтерв’ю. Саме документи часто дозволяють відчути атмосферу епохи без додаткових коментарів. Значну увагу приділено фактам знищення мистецьких творів, цензурним практикам, обмеженню професійної діяльності художників та вилученню з культурної пам’яті цілих мистецьких напрямів.
Окремим важливим сюжетом є воєнний і повоєнний періоди. Автор показує суперечливе становище митця під час Другої світової війни, коли держава тимчасово послабила частину ідеологічних обмежень, потребуючи фронтової графіки та плаката. Після завершення війни контроль над культурою знову посилився. Окремо простежено поширення радянської мистецької моделі на західноукраїнських землях та трансформацію місцевих художніх середовищ.
Значне місце займає тема мистецької незгоди. О. Роготченко пропонує вести її відлік не лише від шістдесятництва, а вже від 1954 року, пов’язуючи цей момент із практикою Ади Рибачук і Володимира Мельниченка на острові Колгуєв. Подальша розповідь охоплює творчість Алли Горської, Григорія Гавриленка, Валерія Ламаха, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Олександра Дубовика, Романа Сельського, Карла Звіринського, Федора Манайла та інших митців. Нонконформізм автор розглядає не як централізований рух, а як сукупність індивідуальних проявів опору системі.
Новаторським є звернення до декоративно-ужиткового мистецтва. Автор відмовляється від радянського поділу мистецтв на «головні» й «другорядні» та доводить, що саме в кераміці, текстилі, ювелірстві й ковальстві національна художня традиція часто зберігалася найбільш стійко. Значущими є також матеріали про відродження ковальства та про особливості розвитку мистецьких виробництв.
«Шістдесят тоталітарних років : зображальне мистецтво України» – масштабне, документально насичене дослідження, яке істотно розширює уявлення про українське мистецтво радянської доби. Його цінність полягає не лише в інтерпретації художніх процесів, а й у поверненні до культурної пам’яті імен, творів, документів та фактів, які тривалий час залишалися маргіналізованими або замовчуваними. Візуальний матеріал перетворює книгу на своєрідний «музей епохи», доступний не лише фахівцям, а й широкому колу читачів.
Праця Олексія Роготченка має значення для мистецтвознавців, культурологів, музейних працівників, викладачів і студентів, але водночас адресована кожному, хто прагне зрозуміти механізми взаємодії культури та тоталітарної влади. Книга переконливо демонструє: радянська система могла контролювати мистецький процес, але не змогла остаточно знищити прагнення до творчої свободи. Її осмислення є необхідною умовою повноцінного розуміння українського культурного минулого і його впливу на сучасність.
